З Днем Валентина!

той ефір щастя котрий випаровується з моїх долонь, що пахнуть твоїм тілом, і зводить мені розім на нівець..
моє нутро в которму ще залишилась ти, сповнююча повітрям мою душу,
мої легені памятають коли дозволено вдихати.. - як тільки твоє волося оповиває мої вуста, та лоскоче ніс гострими кінчиками, тягнучись до мене як до наелектризованої ебонітової палички))

потяг рушив, я пробую вловити та якось зберегтои ті швидковтікаючі миті від мене з кожною секундою та метром... я вдихаю запах з рук, - котрі пахнуть тобою і повертаюсь назад в твої обійми щоразу закриваючі очі..

якщо я проведу рукою по обличчю.. я відчую твої пальці, твої прохолодні долоні... та чи відчуєш ти в цей мент моє ширшаве підборіддя та палаючі до тебе губи, які інстинктивно пробують вхопити тебе і втримати хоча й пезпорадно, ніби риба хапаючі повітря, котра не заслужила життя, а тільки спогадів про нього за те що спробувала розірвати одвічний контакт з водою..

за вікном пролітає львів.. його фонарі такі скупі на світло., але там минули 4 дні щастя.. кожен день повний поверх усіх сподівань які можуть траплятися у цьому житті, і я радо в ньому захлебувався інколи згадуюючи про контроль, ілюзію якого мав би створювати.., однак одної миті я вирішив - до біса все, я хочу відкрити душу.. я боявся так давно прочинити душу більше ніж "для якогось тіла", я хотів щоб туди уввірвалась весна і винесла всю ту павутину і тих соловїв котрі повиздихали на своїх засохлих гілках..

гарячий подих відповідає моїй долоні, і в темноті котра порушується тільки бліками через повіки від фонарів, що раз-по-раз бють у вікно, - паморочить мою свідомість...

прийшов смс від когось і все зруйнувалось як кришталевий замок від пронизливого резонабельного звуку..

разом з тим провідник:
- Ви з якого місця? - мовчки тичу пальцем в сторону на місце де лежить велика торба, не відводячи погляду від екрану..
і ще раз затуляю обличчя руками, щоби пуститися у віртуальну подорож...

потяг рухається на схід, стукають колеса, за вікном пролітають уже кілометри... запах котрий із рук вдихаю, все ще підтримує у мені життя... з кожним кілометром він слабне.. я помру разом з тим як він розчиниться в повітрі вагону, так як ніщо не є вічним в цьому житті... ніщо, окрім моєї любові

на прощання в таксівці ти сказала що хочеш мої парфуми у подарунок на День Валентина, - ти б мабуть сміялася але все що що ти просиш уже в твоїх уках - просто затули ними обличчя та вдихни....

солодкий пянкий запах... що можна побажати в останні пів години?... що просити у бога завтра?.. чим жити після того як запах вийде..?.. ти.. ти.. - усе в тобі, це марення, яке є хворобливе.. Тому щоб не порушити балансу, я повинен інколи повертатись у сприйняття оточуючого мене світу, щоб потім знову прочиняти двері у душу тобі, для пісень дотиків і мови котрі знають тільки ті хто закоханий.
З Днев Валентина Кохана. Люблю тебе!